У ХудГрафі відкривається виставка «Передчуття'013»

З 23 березня по 12 квітня у київській галереї «Худграф» (вул. Володимирська, 65) проходить виставка «Передчуття’013» під кураторством Яніни Пруденко. У виставці представлено три твори молодих українських медіа-митців – Юлії Бєляєвої, Аліни Клейтман та Михайла Барабаша.

Кураторський опис виставки

Ідея цього проекту з'явилася під час поповнення Відкритого архіву українського медіа-арту новими роботами. Я не могла не звернути увагу на той факт, що деякі молоді українські медіа-художники підняли тему війни у своїх роботах ще задовго до початку війни, кримських подій та навіть початку Євромайдану.

На моє питання до художників, чи було в них безпосереднє передчуття війни в Україні, вони відповіли негативно. Однак Юля Бєляєва та Аліна Клейтман вказали на те, що їхні роботи стали реакцією на процеси, які відчувалися у просторі.

Юлю «переслідувало відчуття, що країна не належить людям, що демократія в ній вдавана, що Україна розділена на частини, як шматок м'яса, і за кожен шматок ведеться неоголошений жорстокий бій між кланами». Її цифрова графіка зображує карту України, заповнену закривавленими тілами бійцівських собак.

У Аліни «не було конкретного передчуття війни з вибухами та мобілізацією, швидше передчуття потужного конфлікту, що виник без адекватної причини у суспільстві у процесі розпаду, що потребує у зовнішньому ворозі».

Відео Аліни Клейтман «П'ять вечорів» є рімейком на однойменний фільм Микити Міхалкова, знятий 1978 року, що оповідає історію чоловіка і жінки, яких роз'єднала війна. Художниця повністю повторює фінальну сцену фільму, у якому монолог головної героїні закінчується словами «Только бы не было войны, только бы не было войны, только бы не было войны».

«П'ять вечорів» Аліни Клейтман. Фото: Юлія Бєляєва, з facebook-сторінки «ХудГрафу»

Другий фільм, рімейк якого знімає художниця – «Дзеркало» (1975) Андрія Тарковського, що зображує біографічну лінію режисера та його батьків до, під час та після Великої вітчизняної війни. Цього разу вона обрала першу сцену фільму, де хлопчик дивиться по телебаченню сеанс гіпнозу, яким студента технічного училища Юру з Харкова виліковують від заїкання. В ролі Юри знялася сама Аліна, яка так само з Харкова. У своєму відео вона здійснює інвазію у текст фільму, вносячи свої біографічні дані – навчання у Школі Родченка у Москві. Така персоналізація додає у відео художниці нових колоніально-імперських конотацій, які актуалізувалися протягом останніх півтора року. Дефект мовлення Юри-Аліни автоматично зчитується як провінційність постколоніального індивіда, що опинився у центрі імперії. У фіналі відео Аліна, як і Юра, голосно промовляє: «Я могу говорить!», тобто її «Я» стає суб’єтом дії/мовлення, який більше не має постколоніальних комплексів та фобій, може вільно говорити та не узгоджувати свої слова з імперським дискурсом.

Останнє відео, об’єднане з попередніми у трилогію, було знято Аліною вже в 2014 році, коли став явним конфлікт між Україною та Росією. Це рімейк сцени популярного у часи Перебудови фільму «Інтердівчинка» (1989). Переживаючи кризу емігранта за кордоном, головна героїня у п’яному чаді розмовляє російською зі шведом: «Вот я русская! А за что ты меня не любишь? А? Молчишь? Правильно! Вот еще один вопрос. Вот ты хочешь, чтобы Россия жила? Хочешь или не хочешь? А? Не хочешь! А почему? А я знаю, почему! Но тебе не скажу!». Чемний європеєць ввічливо киває головою, слухаючи виливи бентежної російської душі, допоки Інтердівчинку знаходить у барі чоловік і на руках, як дитину чи хвору, відносить її додому.

Бажання створити цю трилогію рімейків Аліна коментує прагненням проілюструвати радянський спадок, який досі не полишає нас і ми все ще лишаємося «у старій понятійній парадигмі». Старі культурні коди, за словами художниці, більш потужні, ніж ті, що ми створюємо сьогодні.

Задум проекту «ТИР» з’явився у Михайла Барабаша ще 2012 року, а реалізований він був у 2013. Інтерактивна інсталяція художника стала результатом його роздумів щодо віртуалізації війни і культурної пам’яті.

«Тир» Михайла Барабаша. Фото: Юлія Бєляєва, з facebook-сторінки «ХудГрафу»

На екранах у довільному порядку з’являються бійці різних армій часів ІІ Світової війни. Глядач не має права обирати бійця, лише натискати на ліву клавішу «мишки» - «гачок». Інколи віртуальний військовий може стріляти по солдату своєї ж армії. Даний образ є надзвичайно актуальним у часи будь-якої війни, в тому числі й тої, що все ще триває на території України до сьогодні. У кого стріляє солдат? Хто є його ворогом? Це конкретна людина, представник певних національності, етносу, роду діяльності, статі чи це фантом глобалізованих економіки та політики, які ведуть боротьбу за сфери впливу?

На екрані вказані також ім’я, вік та регіональне походження кожного солдата – художник навмисно створює таку персоналізацію, щоб з’ясувати чи натисне «гачок» глядач, володіючи певною особистою інформацією про бійця, а не просто маючи перед собою абстрактний образ ворога.

Перелік робіт, що представлені на виставці:

• Аліна Клейтман (Харків) трилогія рімейків «П'ять вечорів», відео (2013), «Дзеркало», відео (2013), «Інтердівчинка», відео (2014)
• Юлія Бєляєва (Київ) «Український Бійцівський клуб #001», цифрова графіка (2013)
• Михайло Барабаш (Львів) «Тир», інтерактивна відео інсталяція (2013) 

Партнери проекту:

галерея «Худграф»
Відкритий архів українського медіа арту

Технічна підтримка проекту:

Олексій Кириллов
Артем Авраменко 
Микола Грицай