Історія систематичної архівації українського медіа-арту в Україні починається 2008 року. Отримавши запрошення викладати на новоствореному відділені культурології філософського факультету НПУ імені М. П. Драгоманова (Київ), я отримала можливість розробити абсолютно нові для українських вишів спецкурси, серед яких був і курс «Мистецтво новітніх технологій», присвячений історії і теорії медіа-мистецтва. Наслідуючи загальноприйняту дослідницьку традицію, я почала створення курсу з представлення основ медіа-мистецтва як світового феномену і коли дійшла черга до вітчизняного контексту, я усвідомила, що історія українського медіа-арту не просто не створена, але й складна для дослідження в принципі, оскільки більшість робіт українського медіа-арту на 2008 рік містилися на «застарілих медіа» - VHS-касетах.

Занурюючись у тему, я почала опрацьовувати особистий архів Олександра Соловйова, напевно, єдиного українського куратора, який не просто спостерігав за народженням сучасного мистецтва в Україні від другої половини 1980-х, але й брав (і досі активно бере) безпосередню участь у його становленні як дослідник, критик, куратор та архіватор.

Зрозумівши, що у становленні українського цифрового мистецтва кінця 1990-х – початку 2000-х, був задіяний також Центр сучасного мистецтва Сороса (ЦСМ), не залежні одне від одного українські представництва якого існували у Києві та Одесі, я почала досліджувати архів цієї інституції. У співпраці з ЦСМ у щойно народженого архіву українського медіа-мистецтва з’являється назва – Відкритий архів українського медіа-арту, та освітня програма «Криві дзеркала: історія українського медіа-арту у словах та рухомих картинках», в якій брали участь куратори та художники, які працювали з новими технологіями у 1990-х – на початку 2000-х. Зокрема були проведені лекції та скрінінги, присвячені народженню київського відеоарту на самому початку 1990-х на Паркомуні, відеоарту Олександра Ройтбурда, становленню мистецтва нових медіа (3D анімація, інтерактивна інсталяція, генеративне мистецтво, net.art) у резиденції ІнфоМедіаБанк. Post factum подій я почала оформлювати тексти, присвячені історії українського медіа-арту (див. посилання).

Вже мої ранні дослідження дали змогу виокремити основні центри розвитку мистецтва нових медіа в Україні: Київ, Львів, Одеса, Харків та Херсон. Зокрема у перших трьох містах зацікавленість альтернативними технологічними медіа простежується з початку 1990-х, у двох останніх – з кінця 1990-х. Для кожного з цих міст є свої художні особливості, що свідчить про те, що у кожному з цих регіонів медіа-арт розвивався абсолютно автономно. Об’єднувало художників, що експериментували з новими медіа в різних куточках України, одне – бажання вийти за рамки традиційних художніх медіа, форм та сюжетів, нав’язаних ідеологічними лещатами соціалістичного реалізму у часи «совка».

Для Києва був типовим відеоарт, який почали створювати художники зі сквоту на Паркомуні та близькі до цього кола: Олександр Гнилицький, Ілля Чічкан, Арсен Савадов та Георгій Сенченко, Кирило Проценко та інші. Так, Олександр Соловйов пов’язує появу відеоарту на Паркомуні із кризою експозиційності мистецтва у молодій незалежній країні. Цікаво те, що практично всі перелічені художники до кінця 1990-х повернулися до традиційних художніх медіа (за винятком Гнилицького, який до кінця свого життя експериментував з новими медіа), їхні експерименти лишилися практично непоміченими, оскільки паркомунівський відеоарт практично ніде не експонувався на початку 1990-х, а їхній досвід не був переданий наступним поколінням молодих художників.

Для львівських експериментів із відео початку 1990-х стало типовим створення відеодокументації перформансу. У цьому жанрі працювали Фонд Мазоха, Василь Бажай, Петро Старух, Влодко Кауфман, Ганна Куц та Віктор Довгалюк (разом з Альфредом Максименком) та інші.

В Одесі стали популярними відеоарт та відеоінсталяція, якими займалися Анатолій Ганкевич, Олександр Ройтбурд, Андрій Казанджій, Гліб Катчук, Мирослав Кульчицький та Вадим Чекорський та інші. На середину та кінець 1990-х одеський медіа-арт мав найкращу локальну експозиційну історію. Зокрема на одній з виставок в Одесі американський куратор медіа-мистецтва Барбара Лондон побачила роботу «Психоделічне вторгнення панцирника “Потьомкін” в тавтологічний галюциноз Сергія Ейзештейна» Олександра Ройтбурда та порекомендувала її для придбання до колекції МоМА (Нью-Йорк), що до сьогодні лишається безпрецедентним фактом в історії українського медіа-арту, який все ще здебільшого лишається поза увагою вітчизняних і міжнародних приватних колекціонерів та музеїв.

Практично всі, як львівські, так і одеські художники, що працювали з відео у 1990-х, полишили ці експерименти на початку 2000-х або навіть раніше.

Близько року тому Відкритий архів українського медіа-арту значно поповнився оцифрованими творами 1990-х років, створеними в Одесі та Львові. Зокрема львівський медіа-арт був переданий до архіву львівським куратором та дослідником медіа-мистецтва Богданом Шумиловичем, а одеський – Музеєм сучасного мистецтва Одеси, зокрема його куратором Мирославом Кульчицьким.

У середині 1990-х у Києві та Одесі з’являється Центр сучасного мистецтва Сороса, який позначив нову віху в історії українського медіа-арту та створив нове покоління українських медіа-художників. У Києві було створено першу в історії українського мистецтва резиденцію для медіа-художників ІнфоМедіаБанк, завдяки якій митці мали змогу ознайомитися під час воркшопів з такими програмами та жанрами медіа-арту, як: морфінг, генеративне мистецтво, інтерактивне мистецтво, 3D моделювання, net.art, пакет Macromedia Director. Після кожного воркшопу художники створювали нові роботи, і стало очевидним, що необхідно створювати нову експозиційну платформу для експонування. Так, кураторами ІнфоМедіаБанку Наталею Манжалій та Катериною Стукаловою було створено KIMAF (Kiev International Media Art Festival), який відбувався протягом 2000-2003 років і на якому художники могли представити свої роботи поряд з творами знаменитих західних колег.

ІнфоМедіаБанк об’єднав навколо себе молоде покоління художників з усієї країни, що прагнули працювати з новими медіа. Серед цих нових митців були Гліб Катчук та Ольга Кашимбекова, Олександр Верещак і Маргарита Зінець, Іван Цюпка, Ганна Куц і Віктор Довгалюк та інші. Однак із закриттям ЦСМ Сороса у 2004 році, а разом з ним і резиденції  та добре обладнаної лабораторії ця друга хвиля медіа-художників також зникає. Деякі з них повернулися до традиційних художніх медіа, деякі, використовуючи отримані у ІнфоМедіаБанку знання, пішли працювати у дизайн та мас-медіа продакшн. Винятком є львів’яни Ганна Куц та Віктор Довгалюк, які вирішили продовжувати навчання у сфері медіа-арту у Берліні в Інституті для нових медіа та стали відомою у Європі групою мережевих художників akuvido.

На сьогодні за комп’ютерною клавіатурою виросло нове покоління молодих медіа-художників, які беруть свої знання із відкритого мережевого доступу. Протягом останнього десятиліття все активніше про себе заявляють молоді художники із Херсона та Харкова. Однак, практично всі регіони мають свою художню особливість і говорити про сучасний український медіа-арт як гомогенне явище неможливо. У технологічному плані найскладнішими за виконанням є роботи львівських та київських художників, які працюють з генеративним мистецтвом, інтерактивною інсталяцією, net.art’ом, роботичною скульпутрою. Зокрема просунутість львівських художників я пояснюю територіальною, ментальною та лінгвістичною близькістю Львову до Польщі, де історія розвитку мистецтва нових медіа триваліша. Практично всі молоді львівські медіа-художники, такі як: Андрій Лінік, Сергій Петлюк, Тамара Грідяєва, Олексій Хорошко - перебували на медіа-арт резиденціях у Польщі та неодноразово мали там експозиції.

Питання спадковості між трьома поколіннями українських медіа-художників наразі залишається не закритим. Єдиним винятком на сьогодні може вважатися херсонська група ТОТЕМ, створена ще 1996 року, де художники старшого і молодшого покоління працюють перважно у жанрі відео-арту пліч-о-пліч протягом останніх двох десятиліть.

Так само у Харкові ще в другій половині 1990-х років відео-арт починає знімати «Група Швидкого Реагування» (Борис Михайлов, Сергій Братков, Сергій Солонський), однак їх досвід у сфері нових медіа практично жодним чином не вплинув на експерименти молодих медіа-художників, що з'являються у Харкові на початку 2000-х.

Перш за все ця ситуація розірваності художніх поколінь пов'язана з відсутністю в Україні медіа-арт інституції, яка б слугувала майданчиком для комунікації, експонування, підтримки та освіти. Також вагомим чинником цієї ситуації є ігнорування нових форм сучасного мистецтва державними освітніми інституціями. Курси з мистецтва нових медіа (як і сучасного мистецтва загалом) для художників геть відсутні в академіях мистецтв, художніх коледжах та школах. Частковим вирішенням проблеми є незалежні недержавні освітні ініціативи, як наприклад, «Нова художня школа», які дають можливість молодим художникам не тільки отримати базову освіту у сфері нових технологій, але й поспілкуватися зі старшим поколінням медіа-митців.

Так само сильний поштовх для розвитку, комунікації та освіти у сфері нових медіа дають фестивалі, повністю або частково присвячені медіа-мистецтву. Так, наприклад, одним з найповажніших та найстаріших фестивалів, який традиційно включає до своєї програми медіа-арт, є бієнале NonStopMedia, що проходить у Харкові з 2003 року. Фестиваль MediaDepo у Львові під кураторством Богдана Шумиловича та Андрія Лініка виріс зі спеціальної програми Тижня актуального мистецтва у самостійну подію. Львівський медіа-художник та дослідник мистецтва нових медіа Андрій Лінік неодноразово ініціював події, присвячені медіа-арту: «Трансформатор» (2009), «Футурконгрес» (2010), «Cyber Pills for Mental Health» (2015), які містили в собі експозиції медіа-арту, а також дискусійні платформи та лекторії, присвячені технологічному мистецтву. Протягом останніх декількох років з’явилося безліч регіональних та столичних фестивалів, де можна побачити та почути про медіа-арт, як наприклад, «Конструкція» у Дінпропетровську (2014, 2015), «М3» у Львові (2015), «Гамселить медіа-арт: генератив, геометрія, глітч» у Тернополі (2015), «Лінолеум» у Києві (2013-2015). Окрім того, все більших обертів набирає розвиток сцени електронної музики в Україні, опис якої вимагає окремого дослідження.

На сьогодні Відкритий архів українського медіа арту працює над наповненням власного сайту www.mediaartarchive.org.ua, створеного за підримки програми і3. На сайті представлені кураторські тексти, що висвітлюють історію основних центрів розвитку медіа-мистецтва в Україні. Сайт містить базу даних щодо всіх художників, кураторів та дослідників, що працюють з медіа-мистецтвом, базу даних всіх подій, фестивалів та конференцій, присвячених медіа-мистецтву та проведених в Україні; а також оцифровані твори українського медіа-арту, каталоги, статті, постери, запрошення, скетчі художників, що створювалися від початку 1990-х до сьогодні. На сайті представлені всі наявні на сьогодні в Україні жанри медіа-арту: відеоарт, відеоінсталяція, відеодокументація перформансу, інтерактивна інсталяція, кінетична скульптура, медіа-активізм, генеративне мистецтво, net.art, excel art, ascii art, pixel art, sound art, science art, glitch art та ін.

Архів є відкритим, а робота над його поповненням та дослідженням історії українського медіа-мистецтва не є закінченою. Зокрема особливої уваги вимагають дослідження історії медіа-арту в регіонах. Статус відкритості архіву передбачає його поповнення роботами молодих українських художників, які працюють з новими технологіями.

Наразі Відкритий архів українського медіа-арту починає нові напрямки дослідження: використання нових медіа в українському театрі (наприклад, відеосценографія), експерименти зі звуком і технологіями (українська сцена електронної музики) та українська медіа-археологія (наприклад, використання кінопроекції у театральних постановках Леся Курбаса на початку 1920-х рр. та експерименти зі звуком та зафільмованим візуальним образом Дзиґи Вертова та Михайла Кауфмана).

Посилання:

Яніна Пруденко. Ігри з відеокамерою. Перший український відео арт

Яніна Пруденко. Рабле українського відео арту. Олександр Ройтбурд